Інтервʼю в укритті з гуртом SPIV BRATIV – авторами пісні про “місто, яке не здолають – Миколаїв”

Днями у Миколаєві відбувся концерт рок-гурту SPIV BRATIV. Цей гурт складається з чотирьох рідних братів Дмитра, Артемія, Антонія і Леонтія Осичнюків. Тексти пісень, над якими здебільшого працює найстарший брат Дмитро, наповнені філософією сучасного життя українців, творчими реакціями на події, які проживає наша країна через війну.

Саме тому, хлопці співають про корупційні “Жнива”, про “Повітряну тривогу у Криму”, про те, як “голосно у Бахмуті”. При цьому вони мріють про те, що незабаром тексти їхніх пісень скоро зміняться, та прогнозують, що “Кримом все почалося, Кримом все закінчиться”.

Весь концерт гурту побудований на певному діалозі, який гурт весь час веде завдяки головним тезам з пісень, що відображаються на екрані. Тут і короткі відео про те, як “москва пішла на корм акулам”, і про те, як у Херсоні “хлопці гасять москалів”. Коли концерт перериває тривога, гурт закликає всіх йти до укриття. Саме там ми і записуємо це коротке інтервʼю.

– Почну з, мабуть, традиційного запитання від регіональних журналістів у рамках ваших концертів, бо у вас багато пісень про міста України. Як народилася пісня про Миколаїв? Що вас пов'язує емоційно з цим містом? Можливо, ви раніше тут були?

Дмитро: Так вийшло, що до цього дня нас з Миколаєвом мало що повʼязувало. Ми, можливо, раз чи два були тут проїздом. Тому історія пісні дуже проста. Нам постійно підписники пишуть та просять: “Напишіть пісню про наше місто”. Завдяки одній з наших підписниць, завдяки тому, з якою любов'ю вона написала про своє місто, з якою любов'ю вона написала про свій рідний Миколаїв, який горою стоїть на півдні, і зʼявився цей твір. Мене особисто дуже торкнули її слова і пісня народилася сама собою й в ній кожне слово наповнено сенсом. Отже, історія проста, але дуже потужна.

– Що вас надихає творити музичні твори? Знаю з тих інтерв'ю, що я читала про вашу творчість, тексти пише Дмитро. Що вас надихає, може, допомагають брати. Можливо, діляться якимись ідеями, допомагаючи з думками, складовими якоїсь історії?

Дмитро: Процес творчості завжди особливий і я ніколи не можу сказати, що це робота однієї людини. Це завжди всі разом роблять. Як правило, пишемо текст та музику, потім хтось приносить якісь ідеї. Артем повністю займається відеопродакшеном. Всі кліпи, всі ідеї як режисера – це на ньому. Тому завжди такий рух. Ми чотири людини, але як один організм рухаємось. Щось створюємо, придумуємо, як це мало б бути краще. Тому якогось рецепта немає. Разом з тим творчий процес завжди дуже цікавий.

– В одному з інтерв'ю ви казали, що назву для гурту запропонував ваш батько і що іноді ви замислюєтеся над тим, щоб її змінити. Протягом майже 14 років скільки існує гурт, чи реально думали над ребрендінгом? Та якщо так, то які думки щодо назви вже обговорювали?

Артем: Назву правда запропонував батько. В якийсь момент ми перебрали багато варіантів. Багато разів ставилось питання, щоб переназватися. Але, як я зараз відчуваю весь наш гурт, то ніхто не збирається змінювати назви. Хоча, дійсно, було дуже багато брейнштормів, дуже багато способів ми переглянули, але врешті нам всім добре, і ми відчуваємо, що з такою назвою все просто і зрозуміло.

– Є історія, коли ви співпрацювали з “Мольфаром”. Зокрема, коли ви звернулися до них і попросили, щоб вони перевірили ваш кліп, коли ви з фронту повернулися, щоб зрозуміти, наскільки відзняті кадри можуть нашкодити військовим. Можете розповісти, чому це важливо і як взагалі знайшли “Мольфар”? Просто знаю, що OSINT (розвідка на основі відкритих джерел, - ПН) – це така дуже класна штука, бо сама час від часу займаюсь розслідуваннями, й коли повертаюся з деяких завдань, розумію, що я дуже хочу про все написати, бо це дуже потужна емоційна історія, але я цього робити не буду, бо це життя військових.

Артем: Ми також так часто почуваємося. Думаю, що є багато музикантів, волонтерів, почуваються як Северус Снейп у "Гарі Поттері", коли у тебе є якась довга історія, про яку майже ніхто не знає. Ми говоримо, що ми їздимо до військових, але ми не можемо показати фотки, не можемо розповісти, де саме були, як це було. Іноді взагалі не можна розповісти, що їздили. Тобто в нас є частина життя, про яку ніхто не знає, і ти нею не поділишся. Ми якось їздили на фронт, нам хотілось показати людям, що там відбувається. Ми відразу після деокупації поїхали у Харківську область. Зняли, можна сказати, короткий сюжет, показали, як ми граємо військовим, яка у них реакція, що до чого, як це все відбувається. І потім сіли на планірці, я все показав, що відзняли. І ми задумались: “Це нормально, чи не нормально?” В нас виникла суперечка і ми вирішили, що ми не експерти. Тоді друг нашої групи порадив: “Хлопці, давайте звернетеся до фахівців, у мене є знайома команда”. Ми їм скинули відео. Вони нам сказали що до чого, що потрібно вирізати. В залишку ми вирішили взагалі не публікувати відео.

Дмитро: Вони нам прислали рецензію після цього відео. І ми були здивовані. Вони називали всі локації, де, що, з відмітками на карті, а за вікнами було просто поле. Просто по відео.

Антон: Якщо ви думаєте, що якщо відключили просто GPS (система глобального позиціювання, - ПН) і там у вас мета дані не зберігаються, це все не так. Насправді не так вони дивляться. Вони дивляться, який знак стоїть, яке дерево, яка у нього форма, з якою сторони сонце світило… Визначають купу різної інформації і потім просто тобі присилають скрін того, де ми знаходилися. Розумієте, по всьому нашому маршруту вони все знають. Про весь маршрут, який відбувся два тижні тому.

Артем: Тому ми просто прийшли до висновку, що завжди треба публічним людям бути обачним. Про волонтерів не будемо, бо, тому що у них аудиторія на цьому тримається, та й вони все знають, що треба, а що не треба бачити. З іншого боку, це завжди небезпека і я б просив, якщо хто там дивиться: “Друзі, давайте залишимо це людям обізнаним, які знають, що можна, що не можна публікувати. Нехай вони постять, а ми краще утримаємось”.

– Чи є у вас освіта, хто чим займається і які плани на майбутнє?

Леонтій: У нас є освіта, всі музиканти. Закінчили музичний коледж. Дмитро нас всіх надихнув, і ми вирішили стати професійними музикантами. Тому за освітою у нас: ударні інструменти, бас-гітара, вокал, гітари. Дипломи є у всіх. Підвищення кваліфікації може бути, але заради корочки, як то кажуть, не бачимо необхідності. Зміни в діяльності не плануємо.

– У частині ваших пісень є досить жорстка сатира. Навіть назва цього концерту “Москва згоріла та втонула”. Знаю, що є випадки, коли росіяни пишуть погрози авторам. У вашому випадку були такі історії?

Дмитро: Постійно отримуємо погрози. До певної міри це може бути смішно, але ти розумієш, що може бути по різному. Пройдуть років 5, 10 і тебе хтось із цих ображених людей може знати навіть за кордоном. Тому треба завжди це враховувати. Разом з тим ми сьогодні воюємо не на життя, а на смерть.

Артем: І якщо наша зброя – пісня, то ця погроза, порівняно з тим, що загрожує Україні... Ми на музичному фронті.

– Після початку вторгнення з'явився запит на українську мову, на україномовну пісню. Ви відчули на своїй творчості цей запит?

Дмитро: Звісно відчули. В Україні з'явилося дуже багато нових імен і ми певною мірою теж нові імена. У нас до повномасштабного вторгнення була аудиторія значно менше, ніж вона зараз. І так, це дуже, дуже добре, що культурна складова України розвивається сьогодні. Багато молодих музикантів отримали можливість бути почутими. Зараз ми проживаємо необхідний процес формування національної свідомості.

– Думаю, що всі дивилися, або читали тезу, коли Марія Єфросініна сказала, що української пісні не було через те, що не було запиту в українців. Потім ще були ці меми зі Скрябіним: “Мала, я збирав стадіони”. Як, на вашу думку, чи був запит все ж таки? Та чому склалось так, що зараз багато класних україномовних пісень, а раніше їх було менше?

Леонтій: Дивіться, можна сказати, що не було запиту на українську музику, а можна сказати, що не було української музики в тому обсязі, в якому вона є зараз. Насправді я вважаю, що це якраз завдання артистів і митців просувати українське і українську.

Дмитро: Я би сказав, що як би там не було, завжди був Вакарчук завжди був Скрипка, завжди був Кузьма, були українські артисти, які попри все співали українською мовою. Ті артисти, які співали російською, вони просто на той момент, мабуть, хотіли розширити ринок. Головне зараз те, що тепер всі все зрозуміли, і я вірю у те, що до нас не повернуться пісні російською мовою.

– Як ви для себе називаєте свій музичний стиль?

Артем: Ми не називаємо свій музичний стиль. Стиль історично отримує свою назву після того, як з'явився новий талант, який понаписував нової музики й потім уже слухачі сказали, що це там, наприклад Антоніо Карлус і те, що він зробив – це босанова. Це потім всі почали повторювати, і це стало стилем. Тому мені зараз досить складно сказати про стиль. Можливо, через те, що він на етапі свого формування.

Спілкувалася Олександра Ющишена та Дарʼя Олефіренко, спеціально для ПН