«Ми не йшли туди відпочивати, ми знали, куди ми їдемо»: Інтервʼю з військовослужбовцем зі Снігурівки, який пройшов Маріуполь, полон в Оленівці та Таганрозі

Павло Поляков зустрів повномасштабне вторгнення 24 лютого у рідній Снігурівці та без вагань на наступний день пішов до військомату. В результаті він опинився у Маріуполі, а згодом - у російському полоні. Павло розповів, як у Оленівці окупанти вважали його американцем, а у Таганрозі думали, що він росіянин і родич місцевого командира спецназу.

Яке воно, життя після обміну, та чим займається зараз, він розповів у інтервʼю «Преступности.НЕТ».

— Чим Ви займались до повномасштабного вторгнення?

— У мене свій невеликий бізнес був. Пісок, щебінь, шлакоблоки робив, загалом це будівельні матеріали. До повномасштабного вторгнення цим десь років пʼятнадцять займався.

— Де Ви зустріли 24 лютого 2022 року, чим вам запам’ятався той день?

— У ліжку зустрів, вдома у Снігурівці. 23 лютого я відправив свого сина в Енергодар. Він сам поїхав до дружини об одинадцятій годині вечора, а о сьомій ранку вже дізналися, що війна. І уявіть мій стан. Він в Енергодарі, війська вже там, росія йде туди. 24 лютого о восьмій ранку поїхав на роботу, відкрив базу. О девʼятій ранку у мене над базою пролетіло дві СУшки російські, пішли в бік Миколаєва. Я телефоную на 102 викликати поліцію. Приїжджає наша «канарейка» чергова, беруть свідчення. Розповів їм, що дві СУшки пішли в бік Миколаєва низько над землею. Їхня відповідь була: «Ну пройшли, то й пройшли. Ми нічого не можемо зробити. Якщо військові нічого не можуть зробити, що ви хочете від поліції». Кажу нічого, просто щоб знали, що СУшки пішли до Миколаєва. Хай думають вже щось. Все вони взяли з мене свідчення і поїхали.

Потім поки до малого додзвонився, потім почали хлопці з Каховки дзвонити розповідати, що орки вже в Каховці, вже починають ганяти, що вже щось почалося.

Ну ми в це не вірили. Повірили вже 25 лютого, коли біля заводу «Інагро», у нас в Снігурівці, орківська сушка зайшла і вдарила колону нашу. Хлопці 200 та 300. І вона прямо в мене над будинком пролетіла, це десь ще було перед обідом. І все, одразу в військкомат поїхав.

26 лютого вже була відправка у Маріуполь.

— Чи намагалися в перші дні відправити родину за кордон?

— Навіть не думав. Моя сім'я виїхала зі Снігурівки, десь у червні (2022 року, коли місто вже було в окупації, - ПН), через Василівку.

— У якій бригаді ви служили?

— 36-та бригада морської піхоти. 26 лютого ми поїхали зі Снігурівки, потім Баштанка. З Баштанки нас перекинули в Новий Буг 26 числа ввечері. 27 лютого після Нового Бугу ми поїхали у Новотроїцьке. Нас там озброїли, переодягли, але броню та каски видавали вже пізніше. Через велику кількість особового складу видавали зброю без набоїв. У мене, наприклад, був кулемет і жодних набоїв, їх вже на позиціях отримували. Нас в чотирьох автобусах повезли до Маріуполя. 28-го числа о десятій годині вечора ми заїжджали до Маріуполя. Блокпостів вже не було.

Заїхали до Маріуполя, лунали вже сирени, працювали СУшки, літаки. Нас завезли на завод Ілліча.

— Які тоді були настрої серед військовослужбовців?

— Бойові. Ми не йшли туди відпочивати, ми знали, куди ми їдемо. Хоча думали, що там тиждень, два, місяць. Але розуміли все.

— Як ви потрапили до 36-ї бригади, за розподілом?

— Нас везли, ми навіть не знали, куди нас везуть. Ми спочатку мали їхати в 79-ку (79-та ОДШБр, - ПН), за розмовами у військкоматі. В Новому Бузі вирішували куди нас везти, ще 27 числа вони не знали, куди. Чи то в 56-ту (56 окрема мотопіхотна Маріупольська бригада, - ПН) або в 36-ту. Та в кінці кінців нас повезли в Маріуполь. Знову таки, в Маріуполі стояла і 36-та, і 56-та. Тобто ніхто нам толком не казав, куди ми їдемо. 28 лютого ввечері нас завезли на «Азовмаш» чи на «Ілліча». Нас поселили в бункер, ми там перший день ночували. А зранку зробили списки. У нас було 101 людина чи 109, не памʼятаю точно. Нас розбили на дві групи по 50 осіб та розвезли на опорні точки. І, виходить, 1 березня ми вже були на Волонтерівці, неподалік 30-тої школи. Бронежилети і каски нам давали впродовж тижня. Давали броніки, каски і теж саме БК ми вже отримали повністю.

— З місцевим населенням стикались?

— Вже 1 березня Маріуполь був у кільці повністю. Постійно лунали сирени, по всьому місту працювали СУшки. Люди були у повному нерозумінні, що їм робити, і фактично, безвиході. Приходили до нас в пошуках більш безпечних місць, бомбосховищ, підвалів. Згодом вони вже на постійній основі жили у нас, де було місце нашої дислокації. Коли ми зайшли в те приміщення, то місцевих не було. З числа 4-5 березня місцеві почали вже масово в бомбосховище сходитись.

— Чи можна було зробити висновок зі спілкування з ними, що вони були раді «визволенню»?

— Половина не розуміла, що відбувається. Був один цивільний, якого ми підозрювали, що він здавав наші позиції. Подивились телефон, а там перекази з російських банків. Він казав, що йому хтось з рідних переказує. Але якщо, припустимо, кожні два-три дні падає однакова сума, це одразу в очі кидається. Це якби раз на місяць сума прийшла, було б більш правдоподібно. Передали інформацію про нього відповідним службам. Що з ним було далі, не знаю. Він спочатку, може, і радий був «визволенню».

Були люди, які приходили до нас ховатись від обстрілів в облаштованих сховищах, ми їм допомагали, вони нам віддячували як могли: приносили пиріжки, якісь коржики, іншу їжу, при цьому самі куштували, щоб показати, що не отруєне.

А були і такі, що казали: «що ви тут робите, йдіть звідси».

— Чи можна сказати, що на той момент окупанти вибірково ще працювали по місту, чи вже були удари просто куди летіло?

— Ось це точно сказати не можу. Позиції їх видно було. В 5 кілометрах від нас стояла батарея 120-ки або 152-го калібру росіян. І вони працювали по місту. Прицільно чи ні вони лупили, сказати важко, але на території цивільних об’єктів нерозірвані болванки від снарядів лежали, я бачив.

— На той момент ще не було прямих стрілецьких зіткнень?

— З 1 березня. Щойно ми потрапили, ми їх уже бачили на відстані витягнутої руки. Припустимо, там 500-300 метрів до них уже було. Тобто виходить край Волонтерівки і край Маріуполя, і вони вже стояли на напрямку Сартани. Ми їх вже бачили, як вони пересувалися.

— Хто з вами поряд стояв, 501-й?

— Так, славнозвісний 501-й батальйон, ми з ними зіштовхнулися в кінці березня. Вони пізніше, залишившись без припасів, першими здалися в полон.

— Вони пішли з позиції?

— Так. Ми зайшли на їхні позиції. Але також не змогли втримати, по нам щільно працювали танчики і дві «бехи», а потім почався прорив. І ми також були вимушені відійти на завод Ілліча. Це було в кінці березня, здається.

— На скільки вчинок хлопців з 501-го вплинув на ваші втрати?

— Нас на той час було близько шістдесяти, напевно. Ну якщо б не «Чача», це командир другої роти, то напевно втрат було б набагато більше. «Чача» просто вчасно нас вивів з місця перебування і завів нас на завод. Орки зайшли на наші позиції і зайняли школу, чи то 42, чи то 47, точно не пам’ятаю.

— Тобто вони знали, куди йти?

— Так. У нас був бій прямо в місці дислокації. Всередині. Після того, як ми прийняли бій, вийшли на завод. Приїхав танчик нас прикривати і «кацап» приїхав забирати 300-х.

— Як так сталося, що ви вийшли на «Азовсталь»?

— Нам ніхто планів не доводив. 10 квітня сказали, що буде прорив.

— Наш?

— Так. Що будуть прориватись на Запоріжжя. Все, нас підіймають по тривозі близько 10-ї вечора. Ми сідаємо в буси. Чекаємо. Тиша, тиша, тиша. Відбій. Все ми пішли назад на позиції. А ти уяви собі, нас не було майже 8 годин і нам йти назад на позиції.

Ну зайшли знову, все нормально. Наступного дня теж саме. Ну пішов слух, що наче буде знов прорив. І довели, що хто хоче може залишитись, хто хоче, може виходити на «Азовсталь», а хлопці залишились там.

— Тобто ви з «Волиною» виходили?

— Так. «Волина» з нами, чи ми з ним.

— Яка кількість людей з вашого підрозділу виходила?

— Дешеров (ДШР, десатно-штурмова рота, - ПН) було близько 30 чоловік, плюс-мінус. Це вже на «Азовсталі».

— І на «Азовсталі» ви були ще місяць?

— Трішки більше, з 12 квітня до 17 травня.

— Чим займались там?

— Всім. На позиції ходили. Добували провізію, навіть торти тримісячні їли. Все було.

— Що допомагало Вам триматися, яка була ваша надія?

— Ситуація була дуже напружена, було дуже складно. Ми фактично були повністю ізольовані. Здебільшого передавали один одному чутки. Тоді ходили чутки, що нас забере французький корабель з китайським екіпажом, і ми будемо в Туреччині. Типу Туреччина хоче нас забрати до себе на час війни, що це можливо зробити по нормам міжнародного права. Конкретики і об’єктивної інформації не було, багато хто казав, що нас кинули. Але ж тепер вже всі знають про вертолітні місії на Азовсталь. Екіпажі усвідомлювали, що кожен політ може бути в один кінець, але протягом двох місяців вони доставляли поповнення, припаси, провізію, вивозили поранених. Тоді ми розуміли, що держава і небайдужі люди шукають різні варіанти, щоб витягнути нас звідти. За рахунок цього і трималися.

— Як Ви підтримували зв'язок з рідними?

— Крайній раз, коли я розмовляв з домом – це було 4 березня. Тоді в нас ще був GSM-зв'язок, який незабаром відрубився. Наступного разу вийти на зв'язок вдалося вже на «Азовсталі» 24 квітня, на Пасху, це десь через місяць і 20 днів. Я додзвонився до куми, додзвонився до кума, сказав, що все добре, я ще зі свахою, з малими поспілкувався, бо до дружини додзвонитись не міг, вони також були в окупації і у них зв’язку не було. А останній раз вийшов на зв'язок чи то 3-го, чи 4-го травня і все, зв’язку більше не було. От і виходить, що за 3 місяці лише 3 рази виходив на зв'язок.

— Як ви отримували інформацію, що відбувалося на фронті та в світі?

— Хлопці по черзі виходили на зв’язок, далі – «Слон fm», розповідали один одному новини. Крім того, командири «Азову» двічі на день збирали своїх і доводили інформацію. Ми до них ходили та слухали, що там говорять, з їхнього інтернету оновлювали телефони, так хоча б якісь новини до нас і доходили. Був ще один спосіб повідомити рідним про себе. Ми давали номери рідних нашому офіцеру, він ходив на «Бастіон» та через Starlink відправляв повідомлення, а його жінка вже потім нашим відписувалась, що з нами все добре.

— Що було після того, як ви здалися в полон?

— Нас відправили в Оленівку. Тиждень провели в Оленівці, а 25-26 травня ми вже були в Таганрозі, СІЗО №2.

— Пам’ятаєте день, коли здавалися в полон?

— Нас 14 чи 15 числа зібрали всіх разом, пошикували, сказали так і так, домовились – здаємся в полон. На яких умовах, ніхто не говорив, лише що виходимо без бронежилетів, без касок і зброя розряджена, щоб не було ні патронів, ні гранат, були повністю пусті, магазини від автоматів від’єднанні, тільки так. 17 травня я заступив на позицію «труба», вийшли ми о четвертій ранку, близько 9-ї ранку ходив до рацій, а там вже шикування. Формувались списки, хто буде здаватися в полон, то вже був третій день. 16 числа, наче, здалися всі 300-ті, і оголошують список, я в списку на здачу. Я повертаюсь на позиції, віддаю рації нашому лейтенанту Комісарову, кажу, що я в списках на здачу. Він сказав віддати йому рації і «чесати» звідси. Так і здались.

— Як Вас зустріли російські військові під час здачі в полон?

— В той день, коли ми здавалися, було все гуманно. Під час здачі в полон був червоних хрест, але не зрозуміло, чий він був, були і китайці, і англійці, бо англійською розмовляли, з ними був перекладач. Нам роздали анкети, ми заповнили анкети, дали номера телефонів, з ким зв’язуватись. Через місяць по цим номерам подзвонили і сказали, що ми здалися в полон.

Перед тим, як нас обшукували, стояв чи журналіст чи військовий з камерою – ми на камеру називали прізвище, ім’я, по-батькові, дату народження і підрозділ. Вони кожного записували на відео, це був не червоний хрест, а саме «орк».

— Чи сподівались на те, що все буде законно, стосовно, конвенцій чи може тоді розуміли, що все буде так, як було?

— Кому вірити, «оркам» - ні.

— Що було в Оленівці, як вони там ставились до Вас?

— Сказати чесно, то нормально, в порівняні з Таганрогом, кормили півтора рази в день, весь час голодні були, як на заводі в облозі. Навіть на заводі нам більше перепадало, реально 16-та частина хлібини. Зона розрахована на 1000 осіб, а нас там було майже 4000, тому їдальня фізично не могла пропустити всіх нас. В принципі, нас там майже ніхто не чіпав, пару разів на день було шикування, а весь останній час просто лежали в бараках. Правда, бараки розраховані на 200 людей, а нас було більше 600.

— Коли ви дізнались, що Снігурівка окупована?

— Напевно, в кінці квітня. Дізнався через хлопця, він також був в 36-й бригаді, зі Снігурівки. Його сім’я виїхала, а в його домі поселились орки, а в його городі поставили танк.

— Ваш будинок постраждав під час окупації?

— Частково – вікна, вагонка, сайдінг побитий, а так стеля/стіни вціліли.

— В ньому орки не жили?

— Ні, в ньому жила мама. До слова, я 12 листопада приїхав в Снігурівку, забрати маму, мама повністю незряча, велике дякую сусідам, які весь час окупації допомагали.

— Скільки часу Ви провели в Таганрозі?

— 4 місяці.

— Що це за 4 місяці були?

— Дуже тяжкі, в нас було 4 «вертухая», чотири зміни – одні були такі, що ми могли півтори-дві години стояти в незручних позах, на іншій зміні ми по дві тисячі разів присідали і віджимались. А було й таке, що працівник зони спитав, чи все у нас добре.

— Хто був там з російських військових, буряти?

— Бурятів не було, в основному були тільки чеченці, спецназовці чеченські.

— Як вони до Вас ставилися, били?

— Ставилися погано, били і так, і електрошоком, і «тапіки» (походить від назви телефонного проводового апарата тА-57, використовують для катування струмом, - ПН) були.

— Що вони хотіли від Вас, інформацію чи просто знущались?

— Просто знущались. Питали, хто вбивав цивільних, хто був учасником у вбивстві цивільних. Вони могли кожен тиждень проводити допити. На одному допиті могли щось спитати, потім «навести справки», якщо десь були не точності, починали кошмарити, значить, щось не так було. За два місяці разів 5 чи 6 приїжджали слідчі юстиції, вони під протокол допитували. А ще кожні півтора-два тижня вертухай забирав нас і допитував чисто для себе.

— Ніхто не помер в камері?

— У нас ні, а що там в інших, я навіть не скажу. Але щось напевно було і, мабуть, навіть не один раз, тому що один вертухай дуже переймався з цього приводу. Після чергового допиту спеців він нас загнав в камеру і сказав чеченцям, що не хоче проблем, якщо тут хтось з нас помре, не хоче потім пояснювати керівництву, чому це сталося.

— Пам’ятаєте той день, коли був обмін?

— В той день, нас покормили сніданком і в годин десять, вигнали всіх з камери вниз, переодягли кого в цивільний одяг, кого у військовий, кому що попало. Робу зеківську зняли, скинули в кучу і години три ми відстояли. Потім нас знову переодягли в робу і загнали в камеру, знов погодували. Що це було, ми самі не могли збагнути. О шостій годині вечора знову приходить вертухай, називає п’ятьох. При цьому, перший раз, коли ми виходили, залишався тільки один, нас шістьох забрали. Вітька, сокамерник, тоді один залишився. Ввечері забирають п’ятьох, залишились ми вдвох, я спитав у нього, може він щось знає, але він нічого не знав. Пізніше о дев’ятій вечора вертухай постукав в камеру і сказав: «Поляков – не спати, о десятій всім відбій, а ти не спиш», я сидів ждав. Десь о пів на одинадцяту вертухай сказав виходити з речами, я взяв речі, матрац і зібрався. На виході з камери він у мене спитав: «Останнє бажання?», ну я ж по аналогії з мультиком говорю йому: «Казнить нельзя помиловать», він такий: «Запятую», я йому: «Казнить нельзя, …». Він мене постукав по спині і промовив: «Узнаешь скоро».

Теж саме, знову переодяглись, відстояли ми, там була кімната 3 на 4, в якій було чоловік 25, серед яких я впізнав «Батю», з другої роти, і «Черешню». Після цього нас посадили із зав’язаними очима в «автозак», потім пересадили на літак. Там вже розв’язали очі.

— Чи відчували Ви, що після того як Вас вже вели на обмін, що відношення до Вас змінилося?

— Ні, все було так само.

— Яким було Ваше перше бажання, коли ви зрозуміли, що Ви в Україні?

— Я навіть не пам’ятаю. Хтось хотів курити, хтось їсти, а що мені хотілось – я не пам’ятаю. Це питання медійно розпіарене, але на практиці ти просто повертаєшся до нормального життя, просто знову почуваєшся вільним. Не обов’язково в цей момент хотіти щось конкретне, в цей момент ти вже отримав найдорожче.

— Хтось з тих хлопців, що були з Вами в камері, повернулись з полону?

— Ні. Мій кум ще в полоні, ми з ним поїхали в один день, але він раніше здався, ще 12 квітня з заводу «Ілліча». Він досі в полоні, ще рік потому хлопці вийшли з його зони і сказали, що з ним все нормально, що він живий і здоровий.

— Скількох повернули з вашої бригади?

— Мало, ви ж бачите, що кацапи блокують обміни, хлопців доводиться виривати, треба розуміти, що швидко це може не бути.

— Ви дізнавались як вийшло, що Вас обміняли, що ви попали в список?

— Ні, а в кого дізнатись? У мене родич є, я йому гроші позичав на придбання машини. Він зараз питає, скільки я заплатив за обмін, але ж він гроші досі не віддав. Якби я платив за обмін, то в першу чергу просив би його повернути борг. Досі ставлю собі ці питання, як я потрапив до цього списку і чому саме мене обміняли? Який сенс з мене? Я мобік. Чому ГУР мене подали в список на обмін? Я не контрактник, не офіцер. Оркам я не цікавий, я ніхто, тут я розумію, віддали і забули. Але вони серед багатьох мене шукали, і прізвище в мене не на «А» починається, щоб я був перший в списку. Але обміняли.

До речі щодо прізвища. Була одна цікава історія. Привезли мене в Таганрог. В мене питають: «Фамилия?», я кажу: «Поляков». В мене ще раз перепитують: «Фамилия?», я знов кажу: «Поляков». А переді мною значить сидить жіночка, поряд з нею стоїть вертухай, і я бачу, як в неї аж окуляри підіймаються, і в нього очі по п’ять копійок. Вони кажуть: «Русский?», кажу:«Ні, українець». Вони потім дані мої всі записали. А вже потім дізнався, що Поляков у них - командир полку спецназу, який був у Таганрозі.

І в Оленівці була кумедна ситуація. Мені вже більше 20 років назад дали прізвисько «Американець», є такий фільм «Трактир на Пятницкой», а головний герой там – Пашка Американець, так і повелося. Як тільки ми приїхали до Маріуполя, я взяв собі позивний «Американець», по рації постійно проходив «Американець-Американець», на заводі я великими буквами написав «Американець». В Оленівці в колонії мене викликають з бараку, приводять на допит, там вже «вертухай» з ФСБешником сидять, питають: «Американець?», кажу: «Так», вони говорять: «Ксіву давай», даю паспорт громадянина України, військовий квиток, водійське посвідчення, а вони: «Американський паспорт давай, ти ж американец?», я кажу: «Так, ось мої документи», вони здивовано питають: «Так ти не справжній американець?», кажу: «Ні, позивний в мене такий».

— Як проходила Ваша реабілітація?

— Реабілітація проходила в Санжарах, якщо чесно, то там прям було дуже добре, добре годували, нарешті наївся, були кваліфікаційні лікарі, навіть був здивований, що так могло бути. Все безкоштовно та швидко, лікування на належному рівні.

— Коли Ви приїхали в Снігурівку?

— 12 листопада.

— А обмін коли був?

— 21 вересня.

— Де Ви були весь цей час?

— Перші три тижні я був на відновленні в Санжарах, потім поїхав до сім’ї в Черкаси. Пізніше викликали в частину, я орендував в Миколаєві квартиру, в листопаді, жив у Миколаєві і їздив у Снігурівку.

— Пам’ятаєте перші емоції, коли заїхали в Снігурівку?

— Сказати чесно? Коли дивився орковські відео думав, що вона розбита вщент, з такими очікуваннями їхав туди, а побачив, що місто майже ціле. Якщо і розбито 5% міста, то це максимум. Наші якщо били, то били точно. Перший раз, звичайно, було страшно заїжджати, а потім коли я об’їхав місто, зрозумів,що все ціле, все добре, то вже було спокійно. А от кацапи після виходу додали розрухи в місті.

— Ви кажете, що в військову частину повернулись, Ви там продовжили чимось займатись?

— Перші півроку після обміну нас ніхто не чіпав, потім я потрапив на операцію на нозі і вже потім мене викликали в частину, здебільшого заступав в наряди по частині, пізніше призначили в іншу частину в Снігурівку.

— Чим займаєтесь, чи це не можна говорити?

— Зараз на укріпрайонах окопи копаємо, будуємо фортифікаційні споруди.

— Які були в Снігурівці настрої після того, як її деокупували?

— Різні. Були люди, які співпрацювали з окупантами, щоб ви розуміли 9 місяців в Снігурівці було безвладдя, розкрадалось все: сонячні станції, всі організації. Не лише орками, а, нажаль, і своїми. Місцеві розкрадали все, що могли, а за це платили данину окрам, взаємовигідна співпраця.

— Яке ставлення в Снігурівці до тих людей, які це робили?

— Вкрай негативне.

— Зараз одна з наболілих тем, це негативне ставлення людей до ТЦК. На вашу думку, як цю ситуацію можна змінити?

— Саме по собі відношення не зміниться, багато людей вважає, що війна вже їх не зачепить, фронт відкотився – люди розслабились, всі забули, що війна продовжується 10 років. А тут вручають повістку і починається істерія. Але ж кожен має розуміти, що ворог не зупиняється і не зупиниться.

Як є, не можна залишити. До чогось там домовитись, піти на поступки, це все утопія, вони ніколи не зупиняться, якщо ми їх не зупинимо. Кожен дорослий чоловік має розуміти, що він може і повинен принести свій особистий вклад. Не всі йдуть в штурмовики, але кожному вистачить роботи у війську.

Ті хлопці, які зараз працюють у ТЦК, у своїй більшості мають бойовий досвід та брали участь у боях. Тому ті, хто знову "відправляє" їх на фронт, мають тричі подумати, перш ніж щось їм говорити.

Спілкувалися: Анатолій Чубаченко, Світлана Стріла, ПН

Фото: ПН